Мешканці Московського царства в 17 столітті не розуміли руської мови

Цікавий той факт, що мешканці Московського царства у 17 столітті не розуміли руської мови і робили з неї переклад, наприклад, перекладався лист козацького полковника Данило Ярмоленко до гетьмана Івана Брюховецького:

АЮЗР. Т. 6. – 1869. – Стор. 33

(Бѣлоруское письмо – так у Московському царстві називали офіційну письмову мову – руську мову, в Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському, до складу котрого тоді входила Русь (Україна) і Біла Русь (Білорусь).

Перекладався також лист гетьмана Івана Брюховецького до донських козаків:

АЮЗР. Т. 7., 1872. — Стор. 60

Перекладалися й листи гетьмана Богдана Хмельницького до московського цара Олексія I Михайловича, та Івана Виговського до В.Б. Шереметєва:

Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том XXI. 1907. – Стб. 17-18.

Перекладачі працювали при створеному у 1662 році Малоросийському приказі, про нього, наприклад, згадує C. М. Соловйов в “Исторіи Россіи с древнѣйшихъ временъ”. Томъ XII. C. – 420.

(Симеон Адамович – протопоп з Ніжина).

Знадобилися перекладачі з малоросійської мови також і в створеній Петром I Малоросійської колегії:

4513.-Маія 25. Сенатскій.

С. 289

Полное собраніе законовъ Россійской имперіи, съ 1649 года. Томъ VII. 1723-1727. – С. 289.

Ще приклади:

Акты, относящіеся къ исторіи Южной и Западной Росіи,
собранные и изданные археологическою коммиссіею. Т.4. 1657-1659.
Санктпетербургъ. Въ типографіи П.А. Кулиша. 1863.

1657 рік

Стор. 18

Стор. 78

1658 рік

Стор. 87

Стор. 185

Стор. 186 – 187

Ще один приклад:
Перекладали з білоруського письма і лист 1651 року, гетьмана Війська Запорозького Богдана Хмельницького до боярина Бориса Морозова
С. 447

Акты, относящіеся к исторіи южной и западной Россіи, Том 3 (1638-1657)
Археографическая коммиссія, 1861 рік, стор. 447
Рідною мовою українськіх козаків була українська – “Украинский или русский язык был родным для козаков-украинцев?” (Watch on YouTube)

Але може хтось подумає, що через 150 років росіяни навчилися розуміти українську? Ні, не навчилися, – у 1810 році, для росіянина, з кожних 5 українських слів 3 слова потребували перекладу:

Тут князь Довгорукий проявляє своє розуміння, що є така територія (у той час ще не держава) Україна.

На Полтавщині Довгорукий заявив, що українська мова, це іноземна мова, і що українці – іноземці для росіян, лише волею політики проживають в одній державі, аналогічно з іноземцями Ліфляндії (Прибалтійські республіки):

Тепер зрозуміло, чому багато російських “патріотів” (насправді імперців і шовіністів) ненавидять прибалтійські республіки – ті посміли вийти з їх імперського ярма. Чому прибалти не люблять Росію теж зрозуміло – вони були під нею довгий час, і цей досвід не привів їх у захват. Князь абсолютно резонно відносить українців до таких же іноземців як ото прибалти або фіни.

Отже, тепер подивимося як князь Довгоруков класифікує народи які проживають на території України-Малоросії.

Ось як він описує Умань:

Так, Умань досі єврейська “мекка”, а тоді євреїв там була більшість. Багато було й українців (хохлів), а от росіян мало. І адже не здогадався князь хохлів до росіян зарахувати. Як не патріотично. Зараз російська пропаганда постійно товкмачить “росіяни і українці – один народ”. До такого примітиву навіть радянська пропаганда не опустилася, там ми більш-менш точно називалися “братніми народами”.

Потім князь присунувся ближче до Києва і зупинився недалеко від Канева, ось як описав тутешні краї:

Вся ця країна наповнена хохлами … а не росіянами, от біда-то. Хохли-українці – це жителі Малоросії-України. А не росіяни.

Потім він з’їздив до Канева, побачив, що і там живуть хохли і жиди, та трохи поляків. Знову ніяких росіян:

Наступний уривок написаний по дорозі на Звенигородку, Київської губернії, відразу по в’їзду в цю губернію. Зараз Звенигородка це Черкаська область, 180 км на південь від Києва. Цікавий він примітками редактора, який підтверджує думку Довгорукова і називає Малоросію Україною. Редактор показує, що Південна Русь, Малоросія, Україна – це одне і теж саме:

Сучасні пропагандисти “єдиного народу” не здатні на такі визначення, у них бурхливі фантазії на тему “ніякої України немає, є тільки Малоросія”. А починаючи з 1800-х років російські князі не боялися називати Малоросію Україною.

Російського в землях Київської губернії було мало, тому Довгоруков прийшов у захват побачивши російських селян і російську каплицю:

Аналогічна пригода сталася і під час другої подорожі по Україні в Київ, у 1817 році. Зустрівши в Нижині (150 км перед Києвом) п’яних гуляк які співали російські пісні князь “по пояс высунулся из кареты, закричавши: “Наши, Русские!” Це справді були російські мужики, з якими князь відчув таку спорідненість, що так подумав: “Вот что значит родина! И после этого можно ли меня уверить, что я в отечестве своем, когда бываю в Украине, в Курляндии или на Вятке? Нет, все мне чужое за областью той, в которой я родился“. Тих же, хто вважав Малоросію і Курляндію (Прибалтика) частиною Росії, князь називав “найманими, раболіпного політиками”. Зараз ми знову спостерігаємо цю спіраль історичного розвитку.

Отже, подорож закінчилася, в’їхав він в Україну, виїхав з Малоросії (оскільки це одне і теж):

Відразу стало холодно, замість мазанок і білих, чистих українських хат пішли бідні курні. Здрастуй, Росія!

Ps: Очевидно, що мета подорожі Долгорукова не була етнографічною, він в основному оглядав і описував види міст, промисловість та храми України. Навіть до жидів в синагогу на службу ходив. Це як би нотатки мимохідь. В цьому і є їхня цінність, цінність безпосередніх вражень, а не політико-історичного дослідження.

У першій половині 19 століття російський літературний критик Віссаріон Бєлінський писав про те, що росіяни не розуміють малоросійську (українську) мову: